Важкий діагноз - не вирок! Свідчення людей, які впорались.

Пост обновлен 16 мая 2019 г.

#Важкий_діагноз_не_вирок!

Це стаття про «вироки» лікарів. Хоча ні. Це стаття про людей, які попри страшні перспективи, зараз живі і здорові.


Присвячена усім людям, які з цим стикнулись і отримали свій «вирок» у формі невиліковного діагнозу або ж невтішного прогнозу. Або ж Ви почули те, що одужання неможливе. Або що вам не можна мати дітей. Або що з таким не живуть.

Деякий час я наважувалась писати цей пост. Можливо тому, що батьки у мене лікарі і чоловік лікар (колишній). Та все ж.


Почну. Інколи ( чи завжди) визначальну роль в одужанні відіграє таке поняття як віра і надія, впевненість, внутрішній стан чи то самого пацієнта, чи, наприклад, батьків хворої дитини (дитини, яка одужує), чи самого лікаря. Навіть тоді, коли, здавалось, немає підстав очікувати кращого, внутрішній стан пацієнта чи його рідних грають визначальну роль!


Щоб не бути голослівною, скажу, що маю радість бути знайомою з людиною, яка вийшла з третьої стадії раку (неоперабельної) при поганих прогнозах.


Ось її слова: «Я спочатку плакала і ходила убита. Потім зрозуміла, що найгірше вже трапилось. Але я ще жива. Це дно. А звідти – рух наверх, якщо відштовхнутись… я почала підіймати свої вібрації. Мені навіть часом незнайомі люди казали, що я свічуся. А лікар казав, що в мене хороша енергетика. Я матеріаліст. Тому вірила, що медицина традиційна з цими всіма протоколами мене врятує. Але якщо я не змінюсь, то це не надовго. І я почала мінятись, ці зміни були життєво необхідними. Читала книги (Некрасова «Живые мысли», і про материнську любов), працювала з психотерапевтом. Крім того, я ВІРИЛА, що в Бога є на мене свій план, бо інакше я би вже померла…»


Також зі мною (отже, і з вами) поділились своїми історіями різні люди, яких не зупинив ніякий вирок. Тільки почитайте ці історії!


«Диагноз гипоталамический синдром поставили в 2002… Решила что он мне не нравится и пусть его не будет. В 2006-2008 повторные исследования диагноза не подтвердили. Хотя меня уверили, что это не лечиться и нужно каждые полгода ложиться в больницу. Я пролежала только один раз и отказалась от лечения… Я не приняла этот диагноз правдой для себя. У меня была уверенность, что сама решаю, что для меня правда, а что нет. Было так же возмущение, что кто-то за меня определил, что что-то есть как-то, что нельзя изменить. У меня был протест из гордыни, конечно. И решение, что я здорова и точка! Я решила! Это была игра для меня».


« Дитині поставили невиліковний діагноз гломерулонефрит. Лікарі в голос не сказали, що нирки майже не працюють. В лабораторії лікарка знайома мені сказала, що у мертвих аналіз кращий. Радили везти до Києва. У дитини температура була 40 градусів і її віддали мені додому. Свекруха покійна говорила що це вже кінець. Я сказала Ні! Робила все що приходило мені (народне лікування), просила Бога за дитину, звернулась до знайомого уролога. Він виписав ще ліки і все! Не залишилось навіть ніяких рубців. Мною керувала віра, що дитина буде жити і іншої думки навіть не допускала близько. І не дозволяла, щоб при мені сказали щось погане. Потім вже поставили легший діагноз - пієлонефрит».

«Началось все с цикла єнерго-кармического целительства и "Крыльев"… Пришла с дисплазией шейки матки, которая была диагностирована в течение более полутора лет, то есть уже мелькала перспектива операции. И параллельно фиброаденома груди (доброкачественная опухоль , которая в принципе никогда не рассасывается), ее тоже собирались чикнуть ... в итоге в течение нескольких месяцев у меня сняли оба диагноза! С одной стороны - необъяснимая уверенность того, что все пройдёт без врачей , и настойчивая работа с наставниками и операторами МИР КИЯНА, а также моя личная работа, с другой стороны- периодические проявления страха и сомнений .. не скрою , тем не менее, результат на лицо».


І це все правдиві історії! Історії конкретних, не вигаданих людей.


Ще дві людини поділились зі мною своїм досвідом по телефону, тому дещо процитую, а дещо просто опишу своїми словами у формі переказу.

Отже, за словами молодої жінки (до речі, енергоцілительки з досвідом), велике значення має намір не триматись за хворобу, а деколи просто довіритись Вс-вишньому. Проблема в тому, що загострення симптоматики інколи дає збій у вірі і люди просто опускають руки. Колись їй поставили діагноз сечокам’яна хвороба з хронічним пієлонефритом, а також хронічний гастродуоденіт з виразками в кишечнику. Прогнози були такі, що це вже на все життя. В рік вона лежала 3-4 рази в стаціонарі по 2-3 тижня, але це був як рух по колу. В один момент, вже будучи енергоцілителем, жінка просто свідомо взяла на себе відповідальність за своє здоров’я і просто робила все, що могла, що було для неї доступним на той момент. По трошки – крок за кроком . Зцілювала себе і розчиняла деструктивні програми в свідомості, які призвели до хвороби. Не прив’язуючись до результату. «Я просто роблю – а там побачимо» - сказала вона в розмові. Були моменти, коли опускались руки. І тоді вона спостерігала ніби збоку за всім, що відбувалось; все приймала, дозволяла собі відпочити. Просувала себе як енергоцілителя і просто йшла далі. Зараз вона здорова. «Інколи загострення – це показник того, що процеси ідуть, а не того, що нічого не допомагає, - підсумувала вона. – Завжди буде підтягуватись те, над чим потрібно працювати. Тут важливо продовжувати».


А ось історія не так про неймовірне зцілення людини, як про пережите психологічне насилля над пацієнкою з боку лікарів. Попри все людина змогла опанувати себе і прийняти рішення, покладаючись себе, на Бога і більше ні на кого. «За місяць до пологів з’явився тромб на нозі. Мене поклали в стаціонар, - розповідає молода мама уже двохрічного хлопчика. – Вводили препарати для розрідження крові». При цьому в кожній «незрозумілій» ситуації лікарі поспішали попередити про «небезпеку смерті» через тромб. Зазвичай це ставалось, коли пацієнтка намагалась відстоювати свої права. Іншими словами, вона була некомфортною пацієнткою. Згодом у жінки відійшли води, і лікарі знову поспішили їй повідомити, що це ненормально і недобре. Пацієнтка при цьому наполягала на природних пологах без зайвих втручань, знеболень та стимуляцій окситоцином (від себе скажу, що я нею пишаюсь, бо в свій час не змогла настояти на своєму і пережила разом із сином в утробі катування стимуляцією). Все ніби нічого. Але при переймах лікарі вмикали світло, голосно говорили, постійно перевіряли розкриття шийки, потім надійшла бригада з 5 людей, кидали масні жарти, кожні 15 хв перевіряли серцебиття плоду шумним апаратом (я теж його пам’ятаю)… Тобто відволікали породіллю як могли від того, на чому вона мала б зосереджуватись. В результаті… перейми припинились. Провівши ще деякі дослідження, лікарі при жінці робили стривожені вирази обличчя і перемовлялись: «Ви думаєте, те, що я думаю?» Тобто психологічне насилля продовжувалось. Потім сказали: «Через 10 хв у дитини почнуться незворотні процеси в мозку і ви маєте 10 хв, щоб вирішити, кого рятувати – вас чи дитину». Йшлось про кесарів розтин, який небезпечно робити, коли кров розріджена, адже є небезпека кровотечі (нагадаю, що раніше породіллі вводились відповідні препарати). Жінка розповідає, як вона тоді злякалась, розгубилась, оніміла від страху, але прийняла рішення рятувати дитину. «Я дуже боялась смерті. Але десь глибоко в мене було відчуття, що все буде добре. В конкретний момент я довірилась Богові. На все Божа Воля і як Він вирішить, так і буде. Хоч не було в мене відчуття, що я піду». Коли її везли на операцію, то сказали прощатись з чоловіком! Ви ж розумієте, що людина пережила. При цьому породілля готувалась до смерті, а лікарі весело перемовлялись і їли мандаринки. Я не буду це ніяк оцінювати. Просто скажу, що молода мама жива-здорова, дитинка теж, але те, що їй довелось пережити – це найсправжнісіньке НАСИЛЛЯ!!! І якби не опора на Вс-Вишнього, то можна і зійти з розуму.

Зараз вона спокійно розповідає свою історію, вона свідома і адекватна, я б навіть сказала пропрацьована. Але коли я слухала її історію, мені було… моторошно.


Отже, підсумовуючи все написане, можна виокремити СПІЛЬНЕ для усіх перелічених випадків дивовижного зцілення людей:

1. Рішення зцілитись, жити, бути здоровими. 2. Прийняття на себе відповідальності за свій стан. 3. Інколи навіть вперта незгода з діагнозом (не завжди). Впевненість в собі. Або інтуїтивне відчуття, що «ще не час». 4. Наполегливість в роботі над собою, в тому, щоб крок за кроком, по-трішки, але йти, щось робити, змінювати, не чекаючи нічого і ні від кого. 5. Неприв’язування до результату, але наявність внутрішнього глибокого відчуття, що все буде добре. 6. Навіть коли опускаються руки і настає зневіра – відпочивати, але все одно продовжувати. 7. Опора на Вс-Вишнього, довіра, звернення до Нього, усвідомлення свого зв’язку з Ним, прийняття Божої Волі. 8. Готовність приймати уроки, змінюватись зсередини, навіть грести проти течії, відгороджуватись від тих, які кричать: «Не получиться!» 9. Інколи: володіння технологіями очищення енергоструктури, енергоцілительства та ін. 10. І головне!!! РІШЕННЯ ДАТИ СОБІ ШАНС! ЧИ ДАТИ ШАНС ДИТИНІ. Навіть якщо все погано!


І на сам кінець скажу від себе. Є такі лікарі (скоріше науковці, аніж практики), які вірять тільки в науку і більш нічого. Наука – це, звичайно, чудово, та проблема в тому, що ставиться вона вище за саму людину, за її почуття, силу волі, Дух та Душу. Великі лікарі з високими науковими званнями і знаннями не вірять в чудеса! Мрійники - так. Виняткові лікарі-практики, так! Деякі пацієнти (чи їх батьки) – так! Але не сивочолі уми! Хоч які там чудеса??? Таке поняття як психіка – це теж з області фантастики.


Я ні в чому їх не буду переконувати (і чи потрібно). Але принаймні попрошу одне. Якщо до вас - лікарів приходить людина в не найкращому фізичному стані, але в більш-менш позитивному настрої на одужання чи на те, що все буде гаразд (це ж стосується батьків хворіючи дітей та пологів), то вже постарайтесь, щоб ця людина вийшла від вас принаймні в такому ж настрої, а не подавлена, розчавлена, налякана, з опущеними руками та головою! Тому що ця людина має шанс!!! Навіть якщо ваша наука та досвід їй не дає його. Не всі люди мають опору на себе, на Бога. Інколи ваші слова творять їх реальність. Подумайте про це.



З вірою, впевненістю і вдячністю до «міцних» горішків, до себе, до мого чоловіка та сина, до моїх наставників і друзів, до Вс-Вишнього, Юлія Дожджанюк.


Просмотров: 6

Контакти

  • Facebook Social Icon
  • YouTube Social  Icon

Із задоволенням відповім на Ваші запитання.

Юлія Дожджанюк-Дутковська

Центр психотерапії та цілительства "Soulhealer.center",

м. Івано-Франківськ, вул. Коновальця, 100, 3ій пов., офіс 315

+38(067)1784971, viber, whatsapp.

E-mail: yulia.dozh@ukr.net

Skype: yuliadozh

fb: https://www.facebook.com/soulhealer.center

https://www.facebook.com/profile.php?id=100007949776497

  • YouTube Социальные Иконка
  • Black Facebook Icon

© 2019 Юлия Дожджанюк-Дутковская. Сайт создан на Wix.com